Кохання

Урок (любов)

особисте

До вечора Люба, так і сиділа не ворухнувшись, відмерла, сльози покотилися.

-Ти он чого, дівка, вити кинь, у тебе сама четверта тепер на руках і на шиї.

-Як це, – запитала тихо.

-А так. Двоє дітей, стара, та сама у себе. Щось вити є час?

-Так ви нас не виженете? – прошепотіла.

-Я? Вас? Тебе з дітьми? Ти що Любку? Здуріла? Це ти мене якраз не вигнала. Я у тебе в приживалках.

-Що ви таке говорите. матушка.

Вперше назвала так Люба свекруха, то всі по імені та по батькові зверталася, Степанида аж задихнулася, але поборола в собі бажання обійняти Любушку, притиснути до себе тростиночку.

-Ти Люба, давай геть, іди. це. приляж. а завтра, воно . це. ранок, як грится, того вечора. мудріший. це.

Я за дітьми простежу.

А те що я в приживалках, так воно так і є, в район я моталася, пам’ятаєш? Будинок на тебе з дітьми переписала, ходили чутки що Сьомка з Людкою у відкриту вже. Ось я в.

Ти ж не бачила нічого, ех дівка, як тебе попало, ну чого тепер наша ти тепер, моя. Не було доньки у мене, не довелося, було б побільше дітей, авось і Семка не такий би виріс. Хоча, – стара махнула рукою. – Себе я Люба убезпечила, вже ти -то не виженеш піди бабу?

Люба нарешті заплакала гірко, образливо, по-дитячому.

-Плач, плач, горе ти моє цибульне, поплач, бабина частка така, плакати так страждати, о-хо-хо.

Три дні валявся, немов у гарячці якийсь, то мама їй, покійниця снилася, то батько з фронту не повернувся.

До собі куди-то звали, ледве вирвалася з пелени і муті Люба.

Трохи оговтавшись, Люба вийшла на роботу, пішла в телятниці, подобалося їй малюків, від мамки – корови забраних, поїти, її, Любу вони мамкою вважали.

Важка робота та що поробиш, як жити треба, пішов мужик, милується з іншого, а діти -то при чому? Їм їсти-пити треба одягатися, та й самі зі свекрухою не харчуються повітрям, не в дерюжки та постоли діваються.

Так і пішла, працює.

Спочатку важко було, не розуміла як підняти відро з молоком, а потім звикла, фляги вже з місця на місце тільки так рухала, а хто їй це робити сама, тільки сама.

Сема іноді приходив, повозиться з Мішею, гляне байдуже на дочку, ковзне байдужим поглядом по Любі, буркне щось матері і йде.

Любі запропонували вивчитися на обліковця, свекруха за, обома руками, відправила в район.

А там, диво дивне, диво – дивне, зустріла Люба Раїсу, ту саму.

І так щось душевно розговорилися, Раю веліла в гості приїжджати.

– Чесно скажу Люба, ненавиділа тебе всією душею, його обеляла, а тебе вінілу, думала забрала ти. що мені належить.

Адже Я знаю, Федька, гад такий. він то лист дурне написав, сам пробачення просив у мене. Я йому сказала, що сам кашу заварив, сам і розхльобуй.

Писав він Семе, точно знаю що писав після того він і прилетів додому, та не один. ти з ним була вже.

Думала з розуму від туги зійду, я за чоловіка свого і погодилася піти, лише б не зробити поганого.

А тепер. тепер розумію, Люба, це доля.

Мій Тихон Спиридонович такий. Семка йому і в підметки не годиться, це не з-за положення, не з-за грошей, він інший.

Турботою мене оточив, показав що є інше життя.

Тобі не зрозуміти, ти в цій іншого життя жила, а я. Я адже Люба думала що це нормально, коли мужик бабу лупцює, що так належить.

Моя мати так жила, баба, прабаба. Що б мене з Семкой чекало? То ж що й інших.

А ти. ти знаєш що ти Любаша не переживай, видно так треба було, я зла на тебе не тримаю, не думай навіть. Тітки Степаниде привіт великий, будете тут, заходьте, чуєш? Обидві заходьте.

Після тієї зустрічі, Люба ніби піднялася, приїхала додому, матінці розповіла, вона тепер стару Степаниду тільки так і називає.

Стара ніби і навіть помолодшала.

-Треба ж, – шепочуться місцеві пліткарки, – ніби й розквітли обидві, що Степанида, що невістка ейная, ти гляди-ка.

-О, як, хто сказав що баба без мужика в’яне.

Жінки ж, не звертаючи уваги на пересуди, а такі були, в селі нічого не приховаєш і те, що Семен до Людки пішов, і що Степанаида будинок на Любу переписала, хоча що там за будинок гнилиці одні, та все ж.

Так і жили.

Люба відучилася, в конторі вже працювала, Надюшка з Мішею підростали, все добре. все налагодилося.

Семен прийшов якось увечері, був задумливий і невеселий.

-Мам, покормишь? – запитав тихо.

-Погодую, мати заповіла всіх сірих та убогих годувати, а вже сина рідного і поготів.

З печі дивилися дві пари уважних очей.

-А діти де?

-На печі, вон.

-Міша, Надійка, а що це ви від папки поховалися?

Хлопці злізли несміливо з печі, Міша підійшов до батька, Надя стояла і дивилася на все око.

-Доча, я ж папка твій, йди сюди.

Трохи покачавшись, пошкандибала на тоненьких ніжках, рученята простягнула, взяв обережно, посадив на коліна, припала до грудей батьківській і завмерла.

Степанида сльози крадькома витерла.

Посидів, немов втрачений який, з дітьми потетешкался, шапку в руках ламає, тужливим поглядом хату рідну, абияк, невміло, але все ж підтримувану жінками, оглядає.

-Сталося че, Сема?

-Ні, мамо. У слід раз прийду, паркан там від Соловйових впав, полагоджу. Я поки палицею підпер. Гаразд, пішов.

Пішов, про Любу ні слова.

Степанида Любушке нічого говорити не стала, нема нащо душу мучити.

А Семен унадився ходити, поки Люби головне немає.

Люба дізналася про це, а як же? До смішного вийшло, в сільпо прийшла, купувати там щось, а Людка звіром на неї дивиться, на терези все кидає.

-І цукерок я ще просила.

-Ні цукерок, – гарчить.

-Як це немає, ось вони.

-Не для тебе.

-Що значить не для мене? – Люба запитує і в очі дивиться, мовляв, це я раніше тихоня була, а тепер -то немає, -що це значить? Або ви Людмила купці подалися? Лавка це ваша? Кому хочете, товар продаєте, а кому не бажаєте, то немає? У нас радянська влада, між іншим. Зважте мені цукерок, будь ласка.

Баби, що поруч стояли, притихли навіть.

Люба вона виправилася, така гарненька стала, личко світиться, вся гнучка, як лоза, груди з’явилася, точена фігурка, багато , ой багато порівнювали Любаню і Людмилу, і не на користь другої.

А за Будь-агроном намагався доглядати, та про колючий погляд зіткнувся.

-На, подавись, зараза, – кидає на ваги цукерки, червоними плямами йде Людмила.

-Спасибі, – посміхається Любаша, – добра ви жінка, – і йде під смішки і перешіптування стоять жінок.

-Гадина, ненавиджу, – кричить услід Людмила, коли зачинилися важкі двері сільпо.

-За що мужика її вкрала, наче дівка, ненавидиш-то, – пролунав голос Мотрі, двоюрідної сестри Степаниды жінки гострої на язик, небагатослівною і досить серйозною, – дітей осиротила, а він тепер як втрачений кидається, як би не говорили, як би ти Людмила не бажала цього, а без хоч малої іскорки любові та інтересу, діти не робляться, ну окрім важких випадків.

Так що тримай Семку міцніше, за гайтан його прив’яжи та води за собою, вона ненавидить.

Вона чоловікова дружина, як би там не було, а ти. Ти Людка, тьху на тебе.

Весь розмова з Людмилою та її дивна поведінка, Любаша переказала свекрухи.

Та засміялася.

-Ревнує Людка, Семку -то, до тебе ревнує.

-До мене? – спалахнула.

-Ну, а він останнім часом унадився, то паркан полагодить, то геть дах обіцяв перекрити, приходить поки ти на роботі, забігає до дітей, Надю геть з рук не спускає, Міші обіцяв на рибалку сходити. Ялинку до нового року сказав дістане.

-Ах он воно що.

-Ага, – сміється Степанаида.

Тут у сінях щось завозилося.

-Папка, – зіскочили діти, – Люба навіть підстрибнула, – папка прийшов, папка, що зайчик приніс,- запитують.

Треба ж, здивувалася Люба, а я і не помічаю нічого, вся в роботі, та у думках своїх, ніби Раисин чоловік, напав на слід, батька Любашиного, Люба вся в цих думках, от би папка знайшовся.

А у самої тут он чого.

Зайшов Сема, привітався, діти повисли на шиї у свекрухи очі потеплішали, Люба сидить мовчить.

-Здрастуй, Люба.

-Здрастуй, – сказала і відвернулася, – вибачте. звіт доробити треба, піду в кімнату.

-Люба, я дітей візьму? Ялинки привіз Іван, сходимо, виберемо.

Подивилася строго, кивнула.

-Дивись тільки за ними.

-Звичайно.

Зайшла в кімнату, притиснулася до стіни, серце от – от вискочить.

-Не прощу, не пробачу, – шепоче, а в самої сльози рікою ллються.

Ввечері діти розповідали, як з папкою ялинку обирали, як несли додому.

-Тату сильний, – повідомила дворічна Надюшка.

-Так,- підтвердив Мишко, -тато сильний Надю на себе і посадив ялинку ось так, – показує, як батько на одному плечі Надійку ніс, а на іншому ялинку, -а я сам пішов, допомагав, я теж сильний.

-Сильний, сильний, – сміється Люба.

А потім ялинку наряджали, вчотирьох.

Степанида історії різні розповідала, як маленькі бігали, які ігри були, кожну іграшку діти розглянули, обережно подавали мамі, та вже прилаштовувала куди треба.

Новий рік справляли тихо, по-домашньому.

Зводили дітей на ранок, прийшли курку зварили, соління – варення дістали, Люба салат зробила, як раніше мама робила, стіл прикрасили, як мама до війни, вбралися, сіли святкувати.

Дітям компотик налили собі за красненьке, малюки поснули, поклали їх, сидять, балакають тихесенько.

Степанида про життя міську Любушку розпитує, а Люба так щось згадала, та ще й від красненьке, розчервонілась, сидить стара і милується своєю невісткою.

От дурень Семка, думає, красуня, дівка-то, выдобрилась як, а? А розумна, яка, ой дурень.

Чують, начебто хто стукнув.

-Кого там, хто, – питає Степанида, відкривши в сіни двері.

-Я, мамо.

-Сьома, ти чи що?

-Ну.

Серце Любашино до горла стрибнуло, в голову стукнуло, у п’яти втекла і повернулося на місце. Все за пару секунд.

Зайшов, посміхається.

З Новим роком привітав, приніс подарунки дітям, матері відріз на сукню, а Любі. Любі теж подарував.

-Скринька, – ахнула Любаша, повернула щасливе обличчя до Семена, той посміхався весело, – де? Як ти її? Це ж як у мене. пам’ятаєш, Сем, ми її втратили. тоді в поїзді коли їхали. Шкатулочка, мені тато привозив перед війною, дивіться мама.

Знову сльози витирає Степанида.

А Любаша не стрималася, підбігла і в щоку Сему чмокнула, а він стоїть і посміхається як блаженний.

Просиділи До ранку, Степанида пішла спати, вже про що вони там говорили, хто їх розбере.

Тільки стара помітила, що Люба весела ходить, лукаву посмішку ховає і Семка кожен день після роботи до них іде, а не до себе додому, ну до Людмилі тобто.

А потім і зовсім он що сталося, Людмила прибігла, вікна бити Любі, мовляв, мужика уводишь, мерзотниця.

Їй сусіди всі кричать щоб охолонилась, мужик -то Любашкин.

Люба вийшла, варто в очі дивиться.

-Що ви тут влаштували?

-Мужика мого віддай, чуєш?

-Я вашого нічого не брала. А те що муж МІЙ законний взбрикнул, та втік до вас від дитячого крику, це вже ви з нього питайте, чому він вас, як перевалочний пункт вибрав. Я ні причому. Під замком нікого не тримаю.

В цей час Семен з роботи йшов, за локотоь Людмилу взяв і додому відвів, а ввечері в свій будинок, свою сім’ю повернувся.

Судити не беруся, звчем пробачила, теж не знаю, видно сильно любила.

Тільки зажили добре. без всяких скандалів та зрад.

А незабаром і новина хороша, батько Любашин з’явився, йому сказали що загинули донька з дружиною, він і не сподівався вже, а тут. Чоловік Раисин, таки відшукав.

Ох, скільки радості було, словами не передати.

В гості батько приїхав, тому в своє місто кликав, великий, важливий. Любашка потім пояснила, що вона в маму, маленька і тендітна вся була матуся.

-Вибач, тату, я тут звикла, тут народилися діти, чоловік, свекруха вже стара, за нею пригляд потрібен.

-Так усіх заберемо, доча!

-Ні, папка, краще в гості їздити будемо.

Видихнув Семен думав поїде Люба. поїде і дітей забере. Так, боявся.

А батько Любашин не витримав, перевівся до них в район, на місце Раиного чоловіка, а далі в місто забрали, чого молодим -то на місці сидіти, це старим вже ближче до сім’ї треба. Так до землі.

Степанида довге життя прожила, отгрелась вона близько Любушки.

Семен змінився дуже. Зовсім іншим став, ніби урок який жизннеый виніс з усього.

Любаню свою поважав міцно і любив. Так-так, любив, прийшла до нього любов справжня, зрозумів чого мало не позбувся по дурості.

-Адже Я одного разу мало не втратив любов свою, трохи залишалося, саму кромочку, – розповідає він онукам.

Вчасно одумався, ось і тримаю поруч нікуди без неї.

Без Любаші моєї.

Я тоді ходив довго, Людмилі сказав, що йду від неї, набридло тинятися туди – сюди, а куди йти? Прийме Люба? От і ходив вулицями. Всі святкують, а я.

Наважився і прийшов. А мене і не вигнали, пробачили, взяли і любов’ю обдарували, ось як буває.

Все життя вдячний за це.

Хто, діти сказав таке, що любити і переживати мужики не можуть? Можуть. ще як можуть і помилки свої усвідомити і виправити теж можуть.

Важко це, не приховую, на горло себеб настати, так що краще не робити їх, помилок -то, ось так-то.

Зрозумів, Вітя?

-Діда, а я -то при чому?

-А при тому. очі у тебе гострий, як у мене по – молодості, так і схожий на мене шибко.

Урок мій запам’ятай, витягни з нього те, що належить, так не зроби таку ж помилку, зрозумів?

-Так зрозумів, зрозумів, я взагалі закохуватися і одружуватися не буду, за що мені це? Дурниці якісь.

-Ага, ага, не будеш, а хто Ользі Семенової їжака в портфель поклав, а? А записки хто їй пише і ховає будинки, боїться віддати?

Ось ця молодша сестра, Віра, все їй треба знати.

Добрий ранок, мої чудові друзі.

Ось так мені захотілося закінчити розповідь про

Адже Я розумію, що навряд чи так би закінчилося все, а раптом?

Адже дива існують.

А я вас обіймаю хорошщие мої!

Шлю промені свого добра і позитиву.

Завжди ваша.

Мавридика д.